У мережі з’явилося інтерв’ю з гітаристом гурту «Testament» Еріком Пітерсоном (Eric Peterson), витяг з якого ми і представляємо вашій увазі.
Ерік, ви не тільки стали засновником гурту, а й єдиним постійним учасником у складі за довгі роки його існування. Як себе почувати в цьому статусі?
«Мені вже дуже важко вставати вранці. Жартую, звісно. Насправді я почуваюся чудово. Дуже здорово відчувати, що з тобою твоє дитя, створене, ще коли я навчався в старших класах школи. Це мій перший і єдиний гурт, і коли ми досягли успіху – це був прорив, який викликав у мене колосальні емоції. Мені завжди подобався хеві-метал, з дитинства я був фанатом цієї музики і все життя в підсумку займаюся тим, чим хотів, – це багато чого варте. У групі у мене спочатку був найкращий гітарист, тож мені цей тягар нести не доводилося, я міг сконцентруватися на написанні пісень і реалізації всіх своїх ідей. Звичайно, 30 років – це божевілля, навіть не віриться, що ми вже стільки граємо. Але досі я почуваюся дитиною, 20-річним юнаком, хіба що трохи розтовстілим».
Популярність прийшла до «Testament» одразу після виходу першого альбому «Legacy». Що стало запорукою успіху – удача чи наполеглива праця?
«І те й інше. Найголовніше, що час був відповідним. Тоді метал не був розвинений. Це зараз можна почути 200-300 гуртів, схожих на «Judas Priest» або «Iron Maiden», а у 80-ті треш-метал тільки зароджувався. На сцені з’явилися «Metallica», «Slayer», «Exodus» – загалом приблизно 10 гуртів, що грають у цьому жанрі. Конкуренції не було – просто приїжджай і підкорюй Америку, будь першопрохідцем! Нам пощастило жити і займатися творчістю в той час. Якщо зараз звукозаписні компанії пригнічують металевих артистів, нав’язуючи їм свої правила гри, те, як вони мають звучати, то тоді ми могли диктувати свої умови і робити звук таким, яким вважали за потрібне. Коли з’являється новий музичний стиль, ти є законодавцем “моди” в ньому, задаєш тренд, а вже потім молодші команди слухають твої пісні і хочуть звучати так само, як ти, мати такий самий вигляд».
На початку шляху вас часто порівнювали з Металікою. Як ви на це реагували?
«Це було нашим прокляттям. З одного боку, грало на руку в плані підвищеної уваги, популярності, з іншого – викликало в лейблів, наприклад, хибні очікування, що ми звучатимемо так само, як вони. «Metallica» стала однією з перших команд, що грають треш-метал. Мушу визнати, що в нашій музиці справді є щось спільне, але вони стали більш комерційно успішними, у нас трохи інший шлях».
Чи важливе для вас почуття взаємовиручки в гурті? І як було розлучатися з різними учасниками, які в різні роки залишали команду?
«Насправді ми стали чи не єдиним металічним гуртом свого часу, в якому довгі роки не змінювався склад. Я спостерігав, як багато колективів тоді були змушені залучати до кожного нового запису нових учасників – була моторошна “плинність кадрів”. Це відбувалося з різних причин, часто фатальних. Пам’ятаю, 1986 року у Швеції загинув бас-гітарист Металіки Кліфф Бертон (Cliff Burton), коли автобус гурту перекинувся на дорозі… Тоді хлопці були приголомшені і не знали, що робити далі. Змінювалися учасники «Overkill» – прикладів дуже багато. «Testament» же протрималися в оригінальному складі 7 років, це потім почалася темна смуга – спочатку колектив покинув один учасник, потім інший. Тоді настали важкі часи – з’явився і став популярним гранж, усі почали божеволіти за «Nirvana». Метал пішов на задній план, але я вважаю, що цей період тільки зробив нашу групу сильнішою – ми тоді, наприклад, джемували з багатьма класними барабанщиками. Ми стали тоді працювати з барабанщиком Луї Клементе (Louie Clemente) – дуже талановитим і професійним хлопцем. Однак його весь час тягнуло до складнішої музики, ніж та, що робили “Testament”, у цьому сенсі гурт його обмежував. Після його відходу ми почали працювати з Дейвом Ломбардо (Dave Lombardo), який теж став справжньою знахідкою, його прихід ознаменував для нас період нового відродження, новий виток розвитку».
