Навесні 1984 року барабанщику вокально-інструментального ансамблю «Metallica» Ларсу Ульріху (Lars Ulrich), а згодом і вокалістові Джеймсу Гетфілду (James Hetfield) виповнилося по 20 років, гітаристові Кірку Гемметту (Kirk Hammett) – 21, а басистові Кліффу Бертону (Cliff Burton) виповнилося 22 роки. Юна треш-метал-група з затоки Сан-Франциско (The Bay Area) щойно прогриміла зі своїм дебютним альбомом і втекла з американського континенту писати новий. До Копенгагена музиканти поїхали з двох причин: там колись створювали свій альбом «Difficult To Cure» легендарні хард-рокери «Rainbow», та, крім того, європейські студії коштували значно дешевше.
У данській студії Sweet Silence Кірк, Кліфф, Ларс і Джеймс створять свій унікальний стиль. Потужна балада «Fade To Black» з важкими гітарними рифами, масивна фаталістська «For Whom The Bells Tolls», похмурий десятихвилинний інструментал «The Call Of Ktulu» та їхня головна концертна фішка – «Creeping Death» – згодом доведуть, що і метал може бути мелодійним.
Минуло рівно 30 років. «Ride The Lightning» шість разів ставав платиновим, а музиканти зі злиденних молодиків перетворилися на живих легенд. На честь ювілею платівки журналіст видання Rolling Stone зустрівся з Ларсом Ульріхом, Кірком Гемметтом і їхнім продюсером Флемінгом Расмуссеном (Flemming Rasmussen), щоб дізнатися, як створювався знаковий альбом і що вони думають про нього зараз.
Як ви придумали назву альбому?
Кірк Гемметт: Я читав книгу Стівена Кінга “Протистояння” (Stephen King – “The Stand”). Там був момент, коли чувак, засуджений до смерті на електричному стільці, сказав, що чекає, коли “осідлає блискавку”. Тоді я подумав: “Блиск, кращої назви не придумати”. Я розповів про це Джеймсу, і так з’явилася пісня і назва альбому.
Вам було там комфортно?
Гемметт: Нас було четверо: троє простих американських хлопців і один датчанин. Останньому, звісно, все було в кайф, а ось трьох американців за пару-трійку тижнів потягнуло на батьківщину – напевно, ми пережили щось на кшталт культурного шоку.
Як справлялися?
Гемметт: За великим рахунком, у Копенгагені ми робили дві справи: писали музику і колекціонували пляшки. Вся квартира була заставлена порожніми пивними пляшками – як виявилося, їх можна було потім обміняти на повні! Я не можу сказати, що ми впали в депресію, але час тягнувся дуже повільно. Напевно, це почуття проникло і в нашу музику.
Ви добре поводилися у квартирі друга?
Гемметт: О, ми її повністю розворотили. Наш друг зберігав колекцію відеозаписів із живими виступами всіляких гуртів: ми вставали зранку, вмикали касету, потім ішли на студію, поверталися, відкривали пивко і знову вмикали запис – це все, що ми робили.
Флемінг, яке було перше враження про хлопців?
Флемінг Расмуссен: Я не знав, хто вони, але коли вони заявилися до мене в студію Sweet Silence, я зрозумів, що ми спрацюємося. Щоправда, мій бос, який тягнувся від джазу, відвів мене якось убік і запитав: “Що ти знайшов у цих придурках – вони ж навіть грати не вміють!”
Ларс Ульріх: Флемінг був із нами на одній хвилі: ми хотіли важкий саунд із потужними барабанними вставками, він записував.
Гемметт: Альбом «Kill’ Em All» народився в Рочестерській студії в Нью-Йорку (Rochester, New York), де колись писав музику гурт «Foreigner». Але нас тягнуло в Sweet Silence – там «Rainbow» робили свій легендарний «Difficult To Cure». Нам шалено подобалося його звучання і ми хотіли чогось схожого і для свого альбому. Для цього нам потрібна була та сама студія і, звісно, той самий Флемінг.
Наскільки був готовий матеріал перед записом?
Гемметт: «Creeping Death», «Ride The Lightning», «Fight Fire With Fire» і «The Call Of Ktulu» були готові відсотків на дев’яносто, якщо брати до уваги аранжування і гітарні соло.
Ульріх: Наш спільний друг Метал Джо (Metal Joe [Chimienti]) позичив нам підвал свого будинку в Нью-Джерсі – ми написали «Fade To Black» за грудень 1983 року і січень 1984.
До речі, пісні «Fade To Black», «For Whom The Bells Tolls» і «Escape» мелодійніші й повільніші, ніж «Kill’ Em All». Ви так і задумували?
Ульріх: Не думаю, що це було усвідомлене рішення. До цього ми виперли Дейва Мастейна (Dave Mustaine) (щоправда, хлопець не обломався і створив «Megadeth») – новий альбом ми писали вже з Кірком і Кліффом. Вони додали нашій музиці чогось нового. До того ж, записавши «Fight Fire With Fire» і «Trapped Under Ice» – чистий треш-метал – ми вирішили, що треба бути акуратнішими і не перетворювати альбом на однобоку роботу.
Ви приїхали до Копенгагена й одразу кинулися в студію?
Гемметт: Ні, наше обладнання вкрали в Бостоні якраз, коли ми вирушили в Європу, у нас залишилися тільки гітари…
Расмуссен: У Джеймса (James Hetfield) був підсилювач фірми Marshall, спеціально налаштований під запис «Kill’ Em All». Довелося просити його в одного метал-гурту, який, слава богу, тоді тусувався в Данії. Весь перший день у Копенгагені ми тестували підсилювачі – їх було штук дев’ять. Потім ми ще намагалися відтворити звучання гітари Джеймса, вийшло навіть потужніше – і Джеймс був у захваті.
Гемметт: Але загалом, нам було несолодко. Ми записувалися в крутій студії з чудовими умовами для роботи, але за її межами почувалися жахливо.
Звідки ви взяли дзвін на самому початку?
Расмуссен: Це ми Ларса змусили бити по ковадлу. Можна було б просто вставити відповідний звук, але в студії стояло величезне чавунне ковадло і металевий молоток – гріх не скористатися!
Ви писали альбом у лютому, і напевно, вмирали від холоду?
Расмуссен: Ми писали вночі, тому, так, дупи ми відморозили. Одному Ларсу було тепло – кімната з його барабанною установкою опалювалася газовими батареями. До речі, зараз зі студії зробили квартиру, і на місці, де колись сидів Ларс і записував «Ride The Lightning», тепер вітальня. (сміється) Я навіть думаю туди переїхати.
Кірк, рифи з пісень «Die By His Hand» і «Impaler» твого попереднього гурту «Exodus» звучать і в «Creeping Death» та «Trapped Under Ice», відповідно. Це була твоя ідея?
Гемметт: Ні. Думаю, так вийшло після того, як наш звуковик Марк Вітакер (Mark Whitaker), який одночасно з цим працював менеджером «Exodus», приніс їхні демо-записи. Вони-то, видно, і відклалися в головах Гетфілда і Ульріха. Тобто, не те що б я прямо кричав: “Хлопці, хлопці, ось риф крутий, треба, щоб він обов’язково був і в піснях Металіки!”. До речі, ті рифи з «Die By His Hand» я написав ще в шістнадцять років.
Приспів “Die, die, die” ви співаєте всі разом?
Расмуссен: Я впевнений, що або Кліфф, або Кірк просто відкривають рот. Ми якось хотіли вивести халявщика на чисту воду і на приспіві хлопці різко замовкли. І дехто – не будемо показувати пальцем – не проспівав ні слова, хаха.
Яким був Кліфф у студії?
Расмуссен: Він із тих хлопців, які плювати хотіли на громадську думку. Він був талановитим музикантом, хорошою людиною і чудовим гравцем у покер. Як басист він був немов блискуче соло серед простих гітарних рифів. Коли ми вперше записували пісню, я зі шкіри геть ліз, щоб Кліффу було комфортно – він звик до хороших умов. У підсумку, я поставив підсилювач в іншу кімнату, і Кліфф грав немов на сцені. Він був чудовим хлопцем, і я ніколи не забуду той день, коли він помер – це був справжній удар для всіх нас.
Просто посеред запису ви зробили перерву на тур. Як було повернутися додому?
Ульріх: Коли ми повернулися, у нас не було ні цента, і спати довелося в студії, просто на підлозі.
Расмуссен: Тоді вони були зовсім дітьми і не завдавали особливого клопоту. Тільки іноді доводилося заштовхувати когось у душ, а то вже неможливо було перебувати поруч. Футболки вони одягали брудні. А так, мені шалено подобалися ці дітлахи: ми без упину писали з сьомої вечора і до четвертої-п’ятої ранку і так вимотувалися, що решту часу вони просто спали.
Ульріх: Прямо за нашими дверима розташовувалася репетиційна точка «Mercyful Fate» – кілька останніх пісень ми записували у них. Ми були великими фанатами цього гурту, але, попрацювавши разом, стали ще й хорошими друзями і колегами.
Гемметт: До знайомства ми думали, що вони якісь сатаністи, скажені прихильники диявола, але в реальності ви не знайдете людини смішнішої, ніж Кінг Даймонд (King Diamond).
Ульріх: Вони постійно несли всяку маячню на кшталт “Зараз ми схопимо нашого роуді, пустимо йому кров і віддамо її в дар своєму темному володареві”. Ба більше, ми навіть знаходили гусяче пір’я, яким вони нібито це робили. Загалом, це був повний сюр, але не поважати і не цінувати їх було складно.
Гемметт: Я вважав, що «Mercyful Fate» – боги хеві-металу. Ніколи не забуду, як ми грали для них свої пісні, і гітарист Мікаель Деннер (Michael Denner) відвів мене потім у бік і сказав: “Знаєш, хлопче, я завжди вважав нашу групу найкращою на землі, але зараз я зрозумів, що помилявся”. Мій світ тоді перевернувся.
Флемінг, ви одразу записали акустичні соло Джеймса з «Fade To Black»?
Расмуссен: Ми дуже запарилися: спершу він грав, далі ми врубали запис знову – він грав із невеликим запізненням, а потім ми перемотували плівку, щоб отримати якийсь магічний ефект. Ми робили так з акустичним початком пісні “Battery” (в альбомі «Master Of Puppets»). У той самий спосіб ми писали партії електрогітари, які то з’являлися на тлі, то зникали.
Пісня «Escape» – одна з найбільш привабливих і комерційно успішних. Чому гурт не грав її наживо протягом 28 років до фестивалю Orion?
Расмуссен: Я пам’ятаю, вони говорили про це. Вони хотіли отримати великий лейбл, і, написавши цю пісню, змогли підписати контракт.
Гемметт: На тому фестивалі ми вирішили більше не грати «Escape» – нам не подобалося, як вона звучить у живому виконанні.
Лейбли оббивали пороги студії, поки хлопці писали альбом?
Флеммінг: Bronze Records хотіли отримати їх, але просили переписати всі пісні з їхніми позначками – “Ми знаємо, як буде краще”. Хлопці теж знали, як краще, і послали лейбл до біса. Bronze Records, до речі, через деякий час розвалилися.
«Ride The Lightning» вийшов 27 липня 1984 року на лейблі Megaforce records, а після підписання групою контракту з іншою компанією, Electra – ще раз 19 листопада того ж року. Що ви зараз думаєте про реакцію на альбом?
Ульріх: Люди були збиті з пантелику: “Як? Акустика в металі? Що за маячня?” Вони, мабуть, не знали, що акустику використовували і «Black Sabbath», і «Iron Maiden», і «Judas Priest», тож ми далеко не перші це придумали.
Минуло 30 років. Що ви самі думаєте про альбом зараз?
Ульріх: У цій платівці стільки енергії та молодості! (сміється) Ми і зараз частенько виконуємо багато з тих пісень: «For Whom The Bell Tolls», «Fade To Black», «Creeping Death», наприклад.
Гемметт: Було здорово відіграти всі ті пісні ще разок на фестивалі Orion. У цього альбому дуже м’який саунд – я дуже його люблю.
